"Це моя територія!" або Про наші особистісні границі

Першоджерело: www.psyimage.com

Автор: Тетяна Завада

Кожна людина має свою територію, яка обмежена рамками, де вона закінчується, - своїми границями. На своїй території людина навчилася орієнтуватися, більш-менш комфортно себе почувати, бути в безпеці.

Нашими фізичними границями є тіло і особистісний простір. В особистий простір входить наша кімната, одяг, гаманець, особисті документи, мобільний телефон, планшет, чашка, зубна щітка і т. д. Все те, на що ми можемо сказати «моє».

На психологічному рівні – це наші потреби, емоції, цінності, ідеали. Сюди відноситься також наш час, бажання, думки та прийняті рішення. 

Особистісні границі – це те, що відділяє нас від інших. Кожна людина є володарем своїх границь і тільки своїх. В когось границі є широкими, в когось вузькими. Хтось дозволяє, в тій чи іншій мірі, порушувати рамки, а хтось ревно їх відстоює. Те, що ми собі можемо дозволити з однією людиною, зовсім не прийнятним є для іншої.

Не до нашої компетенції і влади відноситься розпізнавати, вивчати і оберігати рамки іншої людини. По великому рахунку, ми й не повинні перейматися тим, щоб не «залізти» в чужі границі, якщо людина не заявляє про це. Ми не можемо знати порушили ми рамки іншої людини чи ні, якщо вона нам це не говорить. І це вже її відповідальність, а не наша.

Знову ж таки, наша відповідальність – турбуватися і берегти наші границі.
Якщо для прикладу взяти наших знайомих чи друзів, то для себе ми «знаємо» з ким можемо жартувати, а з ким певні жарти не пройдуть, бо наткнешся на опір і агресію.

Також ми можемо відокремити тих людей, яких можемо просити про будь-які послуги постійно, і вони ніколи не відмовлять, і тих, до кого з проханням й не приступишся. Комусь можемо «сісти на шию» і навіть ніжками махати, а до когось навіть голос боїмося підвищити.

Це все ті границі, які побудували інші люди з нами.
Щоправда, це не завжди так з нашими рідними, а, особливо, дітьми. Постійне порушення особистісних границь у сім’ї – спричиняє часті конфлікти та образи. Тривалий час живучи з людиною, ми «вивчаємо» її рамки, як можна чи не можна з нею поводитися, що вона любить, а що не може терпіти і т. д.

Щодо маленьких дітей, то тут питання навіть не в тому чи порушувати чи не порушувати особистісні границі дитини, а завдання дорослих – допомагати формувати їх і оберігати!
Дитина до якогось моменту взагалі не має границь (коли вона з’єднана з мамою), і тільки поступово вчиться їх «бачити і розуміти». Формування дитячих границь має бути адекватним, так як вона вчиться відчувати і себе, і оточуючих.

Коли батьки постійно догоджають дитині, за першою ж її вимогою задовольняються всі бажання мило говорячи «Ну це ж дитина…», або постійно придушують її рамки «Ти ніхто, щоб висловлювати свою думку» – дитина формує хибні власні границі і своє самосприйняття. В одному випадку – їй можна все, в іншому – все можна іншим, а їй нічого.

Важливою особливістю людських взаємин є те, що всі ми в більшій чи меншій мірі прагнемо відчувати рамки іншої людини. Якщо ми тільки знайомимося з людиною, нам треба якийсь час, щоб пізнати її. Спочатку ми тримаємося обачно і стримано, а далі пробуємо «відчути» її границі: що ми можемо дозволити, а що ні. Якщо людина не реагує на те, що ми собі дозволяємо, ми пробуємо все більше і більше.

Давайте, спробуємо на прикладі це розібрати. Візьмемо сім’ю, де чоловік, коли страшенно злиться – кричить на дружину. Якщо вона нічого не робить, для того, щоб зупинити до себе таке ставлення, він з часом прийматиме його як нормальне. Адаптувавшись до такої моделі поведінки, в пориві наступного прояву злості, йому ніби мало буде того, щоб просто кричати, бо так ніби вона, не розуміє всієї його емоційної серйозності. І в подальшому, він може почати її словесно ображати чи принижувати. Якщо жінка це терпить, і не заявляє про свої «рамки», він йде далі. Далі може шарпати за одяг – немає реакції – просто бити. Якщо жінка це приховує, вигороджує такого чоловіка – це сприймається як «нормально» – він пробуватиме і пробуватиме «нащупати» її рамки, при чому по наростаючій… Це певною мірою азарт, наскільки далеко я зможу зайти? Наскільки багато собі дозволити?

Відчуйте свій внутрішній стан, коли ви є свідком того, що іншу людину трошки образили, а вона промовчала, далі – більше, а вона не реагує, посміхається, далі ще більше – а вона так ніби не чує, та ще й оправдовується… Тоді виникають певні навіть садистичні бажання: на скільки можу я принизити ту людину, щоб вона нарешті відреагувала? Нам би хотілося, щоб вона сказала: «Стоп! Зупинися! Не перегинай палку! Я не буду це слухати! Мені не приємно, коли зі мною так розмовляють!». Але ні, вона тільки усміхається… І як далеко це може зайти – залежить лише від кожної окремої ситуації і кожної окремої людини. Це наша відповідальність формувати і зберігати свої рамки.

Когось ми можемо простим словом образити, а когось відверто ображай – а він не реагує… Це все залежить від індивідуальних особливостей людини. Власне, коли людина починає ображатися, злитися – тоді вона для вас вибудовує свої границі.

Як визначити, що наші «границі» порушені?
Це емоційний дискомфорт. Те, що ми відчуваємо. Власне, відслідковування власних емоцій, є одним з найточніших індикаторів.
Люди можуть ламати границі інших проектуючи на них себе:
звинувачуючи в своїх проблемах («це все через тебе!», «якби не ти, все було б добре!», «ти псуєш мені життя!»);
контролюючи поведінку («ти маєш себе саме так вести!»; «більше таке не одягай!»);
дають непрошені поради про те, яким потрібно бути («це треба було давно так зробити!»);
дають установки: як до чого ставитися і як що оцінювати («це повна нісенітниця!»; «ти говориш казна що!»; «ти ж не зможеш її пробачити!»);
дають оцінки нашій зовнішності і особистості («ти ледар!», «всі з тебе насміхатимуться!»).

В повсякденному житті це виражається в поведінці: люди можуть брати ваші речі, сідати на ваше місце, користуватися вашими грошима, маніпулювати і т.д.
Людина в границі якої вторгнулися відчуває страх, гнів, фрустрацію, намагається уникнути подальшого спілкування.

Одна й та сама границя, для різних людей – різна. Те, що ми дозволяємо одним – не дозволяємо іншим. Це як з фізичним простором нашим, так і психологічним. Нас можуть обняти одні люди, але ми ніколи не дозволимо, щоб це зробили інші. Те, саме в психологічному полі.

Якщо ваш друг дзвонить посеред ночі і просить про допомогу – навіть, якщо ми цього не хочемо, але через теплі почуття до людини, ми встаємо, їдемо, допомагаємо. З іншого боку: та сама ситуація, тільки нас про це просить не товариш, а знайомий знайомого вашого дядька, якого ви ніколи не бачили.  Для друга ви можете розширити свої границі, навіть якщо не хочете, а для далекої людини таке ж відчуття?

Ми можемо посувати наші границі, проте це не може бути постійно. Що буде, якщо ваш друг дзвонитиме щодня і проситиме приїхати о третій ночі? На скільки вистачить вас? Ми зберігаємо свої границі в кожній конкретній ситуації, з кожною конкретною людиною.

Що означає побудувати границі?
Вербально чи не вербально дати зрозуміти, що вам це не подобається і ви цього не будете робити. Ми можемо як сказати це словами, так і своїм «зовнішнім виглядом»: емоціями, мімікою, тоном. І тут, знову ж таки, все залежить від ситуації і людини з якою ми спілкуємося, і до яких моделей висловлення власного незадоволення звикли. І реакція оточення може бути різною. Хтось зрозуміє вас і вибачиться, та в подальшому враховуватиме ваші «границі», хтось проігнорує – і знову пробуватиме їх порушувати ( і тут важливо зберігати твердість і повторити людині про свою вимогу), хтось буде не задоволений, бо звик, що ви тривалий час поводили себе по-іншому, і незадоволено запитуватиме: «Яка тебе муха вкусила?», допитуватися «Що змінилося?». І в такому випадку, не завжди потрібно пояснювати щось чи оправдовуватися. А просто констатувати на своєму.

Якщо людина знову порушує ваші «границі» незважаючи на те, що ви просили її цього не робити, – нагадайте їй про це і скажіть про наслідки. Наприклад, «я не звикла, коли до мене кричать. Якщо ти не понизиш свій тон, я піду» і т. д. І тут важливо дотримати свого слова. Якщо ви не дотримуєте свого слова – людина розуміє, що ваші рамки залишилися такими ж широкими, як і були, просто треба більше надавити, щоб добитися свого.

В даному випадку, в поєднанні добре діє техніка «Я-повідомлення». Це коли ми свої емоційні посилання (особливо, негативні) формулюємо через Я, а не Ти, з метою уникнення звинувачень, критики та образ. Наприклад, замість «ти постійно придираєшся до мене» – «я відчуваю, що зі мною поводяться не справедливо», або «ти не розповідаєш мені нічого» – «я переживаю за тебе, коли ти мовчиш».

Запит на повагу до власних границь починається із власної самоповаги, поваги до своїх потреб та бажань. Наші границі – це наш комфорт, гармонія з собою і безпека. Це той простір, що дозволяє нам зберегти себе, наше Я. Наші границі – суверенні, тому важливо їх відчувати, формувати, зберігати і відстоювати!